Науковий огляд історії древлян та Древлянського князівства

08.06.2020

Василь Ф. Баранівский, доктор філософських наук, професор

ДРЕВЛЯНЩИНА, ДРЕВЛЯНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – ІСТОРИЧНА БАТЬКІВЩИНА ЧОПІВ, БАРАНІВСЬКИХ ТА ІНШИХ РОДІВ

У статті на засадах сучасних методів, аналізу наявних історичних досліджень та новітніх даних здійснено науковий огляд історії древлян, Древлянського князівства, їх ролі в становленні слов’ян, українців та окремих древлянських Родів. Зроблені певні уточнення щодо ролі окремих історичних діячів в історії Древлянщини, певних науковців в її висвітленні та глибини історичної давності окремих поселень стародавньої Овруччини.

Ключові слова: древляни, Древлянське князівство, Русь Київська, Литовсько-Руське князівство, Річ Посполита, слов’яни, Овруччина, Чоповичі

Василий Ф. Баранивський, доктор философских наук, профессор

ДРЕВЛЯНЩИНА, ДРЕВЛЯНСКОГО КНЯЖЕСТВО – ИСТОРИЧЕСКАЯ РОДИНА ЧОПОВ, БАРАНИВСЬКИХ И ДРУГИХ РОДОВ.

В статье на основе современных методов, анализа имеющихся исторических исследований и новейших данных осуществлен научный обзор истории древлян, Древлянского княжества, их роли в становлении славян, украинцев и отдельных древлянских Родов. Сделаны определенные уточнения относительно роли отдельных исторических деятелей в истории Древлянщины, определенных деятелей науки в ее освещении и глубины исторической давности отдельных поселений древней Овруччины.

Ключевые слова: древляне, Древлянское княжество, Русь Киевская, Литовско-Русское княжество, Речь Посполитая, славяне, Овруччина, Чеповичи

Vasily F. Baranovsky, Doctor of Philosophy, Professor

DREVLYANSCHINA, DREVLYANSK PRINCIPALITY – HISTORICAL HOMELAND OF CHOPS, BARANIVSKY AND OTHER GENUS.

The article, based on modern methods, analysis of existing historical research and taking into account the latest data, provides a scientific review of the history of Drevlya, Drevlya principality, their role in the formation of Slavs, Ukrainians and individual Drevlya families. Some clarifications have been made regarding the role of certain historical figures in the history of Drevlyanshchyna, certain scholars in its coverage and the depth of the historical antiquity of certain settlements of the ancient Ovruch region.

Keywords: Drevlians, Drevlya principality, Kievan Rus, Lithuanian-Russian principality, Rzeczpospolita, Slavs, Ovruch region, Chopovichi

Постановка проблеми. Сьогодні ми є свідками надзвичайного потягу народів світу до своєї історії, культури, традицій … . Україна не є винятком.

Переконливе обґрунтування наявності об’єктивної світової тенденції щодо посилення тяжіння народів до національного самовизначення, створення національних держав дають іноземні та вітчизняні філософи і політологи. Так відомий британський філософ, політолог Ентоні Д. Сміт на підставі глибокого аналізу культурних основ нації прийшов до актуальних висновків: перший – незнищенна здатність етнічної спільноти та ідентичності формувати одну з тривких основ соціально-політичної солідарності протягом усієї історії аж до теперішнього дня; другий – багатогранність характеру більшості націй і націоналізмів, часто багатошаровість характеру їхніх культурних традицій, що став результатом поступової еволюції або раптових змін і революції. … Але таке розмаїття (культурних традицій – В.Б.) не ослаблює окремого характеру провідної публічної культури нації та унікальності її арсеналу, міфів і символів. … ; третій – довговічність націй і тривкість національних концепцій; четвертий (найголовніший – В.Б.) – те що ідеологія і рух націоналізму … і на далі відіграє провідну роль у сучасному світі. … Позбувшись своїх попередніх історичних оболонок, націоналізм став доступний для цілей народної мобілізації та легітимізації на всіх континентах і, мабуть, і далі виконуватиме цю роль, поки потреба в культурній ідентичності поєднана з прагненням утвердити суверенітет народу [1, с. 240-242]. В унісон з ним відомий сучасний український політолог Микола Михальченко стверджує: «Становлення і розвиток української нації в етнічному, політичному, економічному і культурному аспектах неминуче приведе до очищення терміна «український націоналізм» від наносного, приписаного йому значення, особливо ззовні, країнами, що не бажають державності України. Українська ідентичність логічно впишеться в європейську і світову систему народів» [2, с. 88].

Прагнення до національної, культурної ідентичності, як закономірність, проявляється сьогодні по-різному в боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Америки, в посиленні заходів, спрямованих на захист національних інтересів в країнах Європи ( вихід Англії з ЄС тощо). Очевидно також, що і в посиленні російського націоналізму, котрий сьогодні має прояв войовничого націонал-шовінізму та фашизму. В умовах сучасного все більш цивілізованого світо порядку, вільної конкуреції націй та народів стає несприйнятним приниження чи перебільшення авторитету тих чи інших із них в залежності від кількості, назви, амбіцій, воєнної сили тощо.

Поза сумнівом, в умовах посилення конкуренції за виживання, у світі мають більше шансів на перемогу нації більш згуртовані, об’єднані спільними історичними, культурними, етнічними коренями, ідеологемами та міфами щодо походження, цілями та інтересами. Кожна з сучасних успішних націй, держав, країн має своїх спільних національних героїв, спільну ідеологію, культуру, мову, релігію, думку щодо походження, плани на майбутнє: Англія, Норвегія, Данія, Німеччина, Сінгапур, Чехія, Швеція, Фінляндія, Японія тощо.

Особливу цінність у визначенні проблем націєтворення, державотворення відіграє статус корінного народу, титульної нації. Україна має перевагу в тому, що її народ, українську націю створюють такі близькі по крові та духу титульні племена як древляни (неври), поляни, волиняни, севіряни, дуліби, тіверці, уличі, білі ховрати, а також такі історічні спільноти як алани, скіфи, сармати, тавріани, руси, анти, венеди та інші., що споконвіків формувалися та проживали на її теренах та дещо й поза нею.

Виклад основного матеріалу. Древлянський край, древляни мали свою державність (Древлянське князівство), потім стали однією з головних складових Київської Русі (Руси) та й сучасної України, української нації. Такий національний феномен як бояри, дворяни зароджувався, формувався та був важливим чинником державотворення протягом усіх часів. А тому говорити про історію сучасних українців, української шляхти не можливо без аналізу та врахування історії древлян та слов’ян вцілому, котра в різні історичні часи, за певних обставин висвітлювалась недостатньо повно та об’єктивно.

Історичною наукою доведено, що Девлянщина, древляни в історичних писаннях згадуються раніше чим, наприклад, поляни або інші племена.

Найдавніший наш Літопис – «Повість временних літ» був у своїй основі завершений монахом Києво-Печерської Лаври Нестором близько 1111 року.

Нестор, безумовно, використовував для створення своєї версії історичних подій якісь більш давні підстави. Писав він, можливо, і за велінням душі, але, безсумнівно, погодившись з вимогами «отців» церкви і великих князів київських, онуків Ярославових, Святополка Ізяславовича і Володимира Всеволодовича Мономаха. Їх бабусею, дружиною Ярослава Мудрого була Інгігерда, дочка Олафа, короля Шведського. А дружиною Мономаха була Гіта Гаральдовна Англійська. З дитинства юні княжичі чули від бабусі казки і перекази Північної Європи, в яких, природно, головне місце відводилося подвигам німецьких витязів. І з дитинства звикли вони орієнтуватися на північну, прогерманску лінію в політиці. Де вже тут було думати про свої, слов’янські корені підвладному княжій волі літописцю …

І все ж він почав свою розповідь з того, що в найдавнішій, недатованій частині літопису, раніше усіх слов’янських народів і держав згадав саме Дерева… . Серед країн і народів, які «після потопу» були віддані Яфету, читаємо: «… Колхись, Боспорії, Меоти, Дереви, Сармати, Тавріани, Скіфія… .»

Зверніть увагу на давність народів, в обрамленні яких згадані Дерева. Боспорське царство: IV століття до нашої ери – IV століття нашої ери. Сармати: III століття до нашої ери – III століття нашої ери. Скіфи: VII століття до нашої ери – II століття до нашої ери … .

Таким чином, Нестор стверджує, що Древлянська держава вже в IV-II століттях до нашої ери була такою ж значущою, як царства Боспорське, Скіфське та Сарматське. Історики різних часів і сучасні археологи твердження Нестора не спростовують. Але вони, на відміну від Нестора, по іншому називають народи, що жили з давніх-давен на території древлян.

Геродот у V столітті нашої ери говорив про борисфенітів (що живуть по берегах Борисфена-Дніпра) і Неврах лісових на правому березі Дніпра, читай – в древлянських лісах. Археологи ж тепер розміщують праслов’ян на території від Одера до Сіверського Донця через середню течію Дніпра. Дерева – як раз в центрі. До початку I тисячоліття до нашої ери на тих же територіях фіксують Тщінецько-Комарівську культуру, потім – Білогрудівську і Чорноліську (час кіммерійців), а пізніше – скіфо-сколотську.

Борис Рибаков, вивчаючи міфологію древніх слов’ян, прийшов до висновку, що саме за часів чорноліської культури, коли на території України жили кіммерійці, слов’яни почали славити СВАРОГА-коваля (Кия?) І почали будівництво захисних валів на кордоні з лесостепом, які пізніше назвали Змієвими. Проходять Змієві вали якраз по межі Деревської землі з кіммерійським степом!

Хто ж вони, ці легендарні жителі Дервії? Яке їх походження? Давньогрецький історик Геродот в своїй «Історії» називає їх лісовими неврами, поселяючи їх в лісових хащах Правобережного Подніпров’я на південь від Прип’яті. На рубежі нашої ери територію краю населяли племена зарубинецької археологічної культури, до якої відносяться історичні слов’яни – венеди. Готський історик VI ст. Іордан повідомляє в праці «Про походження і діяльність готів», що північніше від багаточисельного племені антів, які за даними римського історика середини VI ст. Прокопія Кесарійського («Війна з готами») проживали на території від середнього Подніпров’я до північного Придунайя, жили слов’янські племена венедів. Про ці племена в своїх працях згадують також Пліній Старший («Природнича історія»), Корнелій Тацит («Германія»), Клавдій Птолемей («Географія»). За їхніми даними, східна частина цих племен проживала в лісовій місцевості на південь від Прип’яті (Волинсько-Житомирське Полісся), а західна від Західного Бугу до Вісли і Балтійського моря, витіснивши на початку 1-го тис. н.е. звідти кельтів.

На думку вчених, саме східна частина венедських племен стала ядром формування древлянського племені, а разом з сусідніми антами вони являються предками українських народностей.

Про силу і могутність венедів (древлян) можна уявляти за деякими фактами. За повідомленням Прокопа Кесарійського в 546 році венеди у відкритому бою перемогли антів. У 558 – 568 роках войовничі авари (обри) пройшлися спустошливим походом від Південного Поволжжя до сучасної Угорщини, перемігши аланів, антів, слов’ян в басейнах Прута і Дністра, племена на території Чехії і Моравії, франків і гепідів на території Угорщини і тільки венеди не пустили завойовників на свою територію і не стали їх данниками. Іоан Ефеський повідомляє, що в 583 – 584 роках військо лісових жителів (венедів) пройшло військовим походом через Фракію, Дакію і Македонію (північ Візантійської імперії), захопивши велику здобич.

Є також підстава пов’язувати Древлянщину другої половини 1-го тисячоліття з легендарною Артанією. Так, за свідченнями арабського хроніста Аль – Істархі (початок X ст.), арабські купці доставляли свої товари до Куяби (Києва), західніше якого далі знаходилась таємнича Артанія (Арсанія), до якої не проникне жоден чужоземець, так як місцеві жителі знищують їх. Артанійці до Куяби пливуть по воді і привозять хутра, олово, мечі, які обмінюють на коштовні східні тканини, прикраси, прянощі. Що стосується олова, то його доволі виготовляли західніше Древлянщини і шляхом обміну воно з’являлося в цьому краї.

Ще один арабський хроніст Аль – Ідрісі, описуючи головне місто Артанії пише, що град Арса дуже красивий і розташований на укріпленій горі між Славією і Куябом. Від Куяба до Арси чотири переходи (38×4=152 км ), а від Арси до Славії чотири дні (76×4=304 км ) шляху. Можна припустити, що Артанія це і є Древлянщина з Арсом (Іскоростенем), а Славія – це племінний союз дулібів в низинності Західного Бугу. Саме по Ужу, Прип’яті, Дніпру древляни спускались водним шляхом до Києва, адже саме від Києва до Коростеня 150 км, а від Коростеня до Волині 300 км.

Інший середньовічний араб Худад – аль – Алема говорить про те, що землі русів розташовані вздовж річки Рус, яка витікає із глибин землі слов’ян в східному напрямку і протікає по кордону Асс-Славії (дулібів), Ал-Арсанії (древлян). Звичайно, що це є річка Прип’ять, по якій проходили північні кордони і дулібів, і древлян. Більше того, завдяки цьому повідомленню можна припустити, що земля русів – це землі дулібів і древлян, і саме вони являються предками русів (Русі).

Даючи характеристику слов’янам, араб Ібн – Русте пише, що країна слов’ян рівнинна і лісиста, її жителі вирощують в основному просо, там немає виноградників і орних земель, добувається мед, робочої худоби і коней мало. Зброя – дротики, щити і списи, улюблений напій – медовуха. Цар називається «головою голів» і має заступника «жупана», у нього є верхові коні і «прекрасні, міцні і дорогоцінні кольчуги». Цар живе в місті Джарваб і їздить збирати данину. Як бачимо, ця характеристика співпадає з тим, що нам вже відомо про древлян.

Одним із головних питань у дослідженні історії древлян є визначення території та часу їх заселення. Офіційно було прийнято вважати, що це період VI – XII ст. Сучасні дослідження вказують на більш давні часи. На півночі землі древлян доходили до р. Прип’яті, на південь – до річок Здвижу і Тетерева, на сході – до Дніпра, а на заході до межиріччя Случі й Горині. В інших виданнях відзначається, що у IV – VII ст. древлянські племена селились на північ від Тетерева у басейні річок Ужа і Случі. В. Данилевич у свою чергу говорить про те, що древлянська земля починається з північного берегу р. Ірпінь і доходить на півночі до р. Прип’ять. На заході її межею є р. Уборть, а на південному заході древляни мешкали у верхній течії Роставиці. На думку А.П.Томашевського у V – IX ст. відбулась стабілізація заселення древлян у середніх течіях Тетерева і Случі та верхів’ях Ужа. Важливі дослідження у цьому аспекті було здійснено І.П.Русановою, яка визначає проживання древлян по берегах річок Случ, Уборть, Прип’ять, Горинь,Уж, Ірша, Тетерів, Гуйва, Гнилоп’ять [3].

Цікавою є думка академіка Шахматова – східний кордон заселення древлян простягнувся аж на Лівобережжя Дніпра, заходячи в правий берег Подесення. Ось що писав Шахматов: «Важко стверджувати, що древляни… не переходили на лівий берег Дніпра… можливо, що Правобережжя Подесення було зайняте древлянами. На це вказує давня версія… розповіді про помсту Ольги древлянам. Підкоривши древлян, Ольга вирушила з дружиною по Древській землі «вставляя уставы и уроки, и суть положення есть и ловища, и по Днепру, и по Десне…» [4].

Більше того, вчені О. Шахматов [4], В. Пархоменко [5], а потім П. Толочко [6] висунули, на сьогодні вже достатньо обґрунтовану гіпотезу про те, що навіть Київ на початку свого існування був також древлянським градом – форпостом Древлянщини на південний схід і тільки в Х столітті його завоювали поляни. В. Антонович і Спіцин на основі археологічних досліджень стверджували, що в межах Києва і його передмість не виявлені поховання характерні для полян, а всі вони древлянського типу. Уже пізніше, в часи Ігоря та Ольги, Іпатіївський літописець пише, що Лют виїхав із Києва на полювання і заїхав на древлянську територію, тобто, Древлянська земля впритул підходила до Києва. На це ж вказують М.Костомаров і М.Барсов, що за Білгородом і Вишгородом починалась «земля Деревська», «Древи» [7]. Що стосується інших кордонів, між вченими суперечок немає. На півночі древляни по річці Прип’ять були сусідами дреговичів, на заході межували з дулібами (волинянами) в межиріччі Случі і Горині. Погориння було суто древлянською територією, а на півдні їх кордони імовірно співпадали з кордонами лісових масивів Полісся, за якими починались напівстепові простори, де владарювали кочові нащадки скіфів, сарматів, гунів. На південних кордонах древляни та їх предки обороняли свою землю від войовничих кіммерійців, скіфів, сарматів, римлян, готів, гунів, аварів, візантійців, і ні один з цих завойовників не зміг проникнути в землю древлян.

У VI-XII століттях слов’янські племена, які проживали від середнього Подніпров’я до відрогів Карпат, в історичній науці отримали назву антів і склавинів. Так їх називали відомі римські історик Прокопій Кесарійський, Йордан і імператор Маврикій. Найбільш вірогідно, що склавини, це і були майбутні древляни. За їх описом, анти і склавини управлялися народними зборами, були вправними, сміливими і витривалими воїнами, займалися скотарством і землеробством, і були дуже багатолюдним народом. «Племена слов’ян і антів, писав Маврикій, люблять свободу і не мають схильності ні до рабства, ні до покори, хоробрі, особливо в своїй землі, витривалі легко переносять холод і спеку …, юнаки їх дуже майстерно володіють зброєю»8.

Древлянська земля у Х-ХІ ст. залишалась практично незахищеною від вторгнень з боку войовничих орд з південного боку. Єдиним природним бар’єром, який слугував перешкодою на шляху кочівників, були суцільні лісові масиви поліської зони. Саме тому древлянські поселення в зазначений період не виходять за межі лісів Полісся. Освоєння незаселених земель південніше поліської зони відбувалося значно пізніше, вже наприкінці XI – на початку XII ст., і було пов’язане із загальною стабілізацією зовнішньополітичного становища у південноруському порубіжжі.

Загальна площа Древлянської землі наприкінці І тисячоліття н.е. складала не менше 28 тис. кв. км. Однак було б невірно стверджувати, що вся вона була щільно заселена. Картографування поселень і могильників показує, що всередині і на окраїнах залишалися величезні безлюдні простори. Найбільш щільно були заселені береги основних річок, що протікають по території Древлянської землі – Ужа, Ірші, Тетерева, Горині, середньої течії Случі та її невеликих притоків – річок Церем, Смолка, Корчик і Тня. Великі лісові масиви у межиріччях і на вододілах , які на півночі до того ж були сильно заболочені, залишалися незаселеними аж до епохи пізнього середньовіччя. Це, зокрема, підтверджує археолог Звіздецький, розробивши карту «Племінна територія древлян за археологічними ознаками» [9].

Отже, наприкінці І тисячоліття н.е. древляни заселяли величезні лісові масиви поліської зони Дніпровського Правобережжя, виправдовуючи, таким чином, свою племінну назву, яка означала буквально – лісовики, лісові люди. У трьох випадках з чотирьох племінні межі Древлянської землі були зумовлені природними бар’єрами. На сході від сусідніх полян їх відокремлювала смуга сильно заболочених лісових масивів вздовж течії річки Здвиж. Так само визначався кордон на півночі, де древляни і дреговичі були відокремлені одне від одного смугою прип’ятських боліт. На півдні ареал древлянського розселення відповідав природному рубежу між двома природно – географічними зонами – Полісся і Лісостепу. Тут древляни не займали південніших просторів, оскільки існувала реальна загроза нападу з боку кочових племен. Лише на заході древлянські поселення стикалися, очевидно, з поселеннями волинян у межиріччі Случі та Горині. Перетинаючи межиріччя Уборті та Ствиги, далі на захід північний рубіж древлянської землі йшов у напрямку с. Глинне, де його й фіксує курганний могильник кінця 1 тисячоліття. На північ від нього археологічні пам’ятки зазначеного часу поки що невідомі. Але, враховуючи те, що і зараз у цьому районі розташований величезний заболочений масив з поодинокими населеними пунктами, можна припустити, що від Глинного кордон плавно повертав на південний захід, перетинаючи р. Льву дещо нижче сучасного райцентру Рівненської області – смт. Рокитне.

Як бачимо, у географічному відношенні племінна територія древлян наприкінці І тис. н.е. охоплювала, головним чином, зону Українського Полісся на Дніпровському Правобережжі в межиріччі Горині, Случі, Тетерева і Дніпра. А проаналізувавши свідчення середньовічних візантійських, європейських і арабських істориків, географів і мандрівників, можна зробити припущення, що саме мешканці лісової території від південного Повіслення до Дніпра (Українське Полісся) періоду з перших століть нашої ери заснували перші племінні союзи Славію, Артанію, Куявію. Це перші, хай і примітивні державні об’єднання, які стали основою створення Київської Русі.

Багато істориків Незалежної України, особливо старшого покоління, котрі виховані на традиціях радянської (по-суті проросійської) історіографії дуже нерішуче, іноді некомпетентно та хибно підходять до вивчення та висвітлення історії Древлян, Древлянського князівства, ато й фальсифікують роль древлян в історії, нав’язують певні шкідливі ідеї щодо походження древлян (наприклад дипломований історик Н. Яковенко та її послідовники, які висувають ідею про будцім-то татарські корені древлянського населення. Жорстку, аргументовану критику Н. Яковенко дав, зокрема, в своїй праці історик Л. Залізняк [13]).

Реальну, об’єктивну картину історії Древлян подають деякі дослідники-іноземці [10], також сучасні українські дослідники-науковці та аматори, такі як В.Д. Баран, І.І.Білик, М.І. Брицун-Ходак, С.Д. Бондаренко, Ю.М. Кононученко, Ірина Шевченко та інші.

Видатний сучасний український археолог та історик В. Д. Баран у своїй фундаментальній праці «Давні слов’яни» [11] обґрунтовано стверджує «… немає сумніву в тому, що ядро місцевого населення межиріччя Верхнього та Середнього Дніпра і верхів’я Вісли вже в першій половині І тис. н.е. становили слов’яни. Саме тут на рубежі ІУ-У ст. виникли найдавніші слов’янські селища, що відкривають уже нову, середньовічну сторінку в історії східного слов’янства та українського народу» [11, с. 202]. Далі він посилається на дослідження відомого радянського дослідника Б.А. Рибакова. «Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей порівняв територію поширення Празько-Корчацької культури з ареалом культур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра і Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоплюють різні культури (Тшцінецько-Комарівську, Лужицьку, Білогрудівську, Чорноліську, Скіфську Лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до Н .Х . і IV ст. н.е.) на цій території відомі Пшеворська, Зарубинецька, Черняхівська й Київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніпро-Одерського межиріччя, дослідник зв’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільності. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виникають Празько-Корчацька і Пеньківська культури, які належать історичним слов’янам ( виділено нами – В.Б.) [12, с. 214-230]» [11, с. 206]. Нижче показано рисунок (рис.3) з праці В.Д. Барана «Давні слов’яни». На рисунку видно, що представники Пеньківської культури (древляни) знаходяться на місці близькому до їх сучасного визначення, що підтверджує їх статус корінного, автохтонного населення.

Очевидно та логічно, що найдавніші древлянські поселення, що виникли на рубежі ІV-V ст., (а можливо й раніше) були примножені та використані Київською владою в часи Києво-Руської держави та пізніше. «Ці осередки одержавлення і провідники волі великокнязівської київської адміністрації розташовані уздовж усього шляху з Овруча і середнього Ужа (Іскоростеня) до Києва. Такий стан і особливий статус Зауської волості (Заушшя) зберігалися навіть після монголо-татарської навали, про що свідчать середньовічні люстрації. Військова служба бояр Заушшя йшла на Київський замок, хоча адміністративно волость підпорядковувалася Овруцькому повіту…. Це є опосередкованим, але яскравим доказом саме києворуського походження і джерел формування населення майбутньої Овруцької околичної шляхти» [13, с. 481, 482].

А. Томашевський також звернув увагу на тяжіння традиційних поселень околичної шляхти до скупчень пам’яток лука-райковецької культури деревлян рубежу ІХ–Х ст.. Зокрема, концентрацію родових сіл околичної шляхти маємо в басейні Ужа та по р. Ірша, в межах ужського та іршанського угруповань Деревлянського племінного союзу. Дослідник припускає, що київські князі у другій половині Х ст. осаджували своїх бояр та дружинників в басейнах Ужа та Ірші для контролю над щойно підкореними деревлянами [14, с. 482]. Залишалися, та певною мірою зміцнювалися за нових умов і ті поселення, що були створені ще за часів Древлянського князівства (крім знищеного Ольгою Іскоростеня, Малина та ін..), це той же Овруч, а також Бехи, Чоповичі, Мелені та ін., а також і, очевидно, Гошів. Наприклад, Ігнат Чоп пред’являв Грамоти великим князям Александру и Сигізмунду Казимировичам, надані Чопам ще князями руськими, котрі підтверджували дворянський статус Чопів та їх право на володіння землями [15, с.14-15 ]. Князів Древлянських не згадували. В цьому були, з відомих причин, не зацікавлені ні верхи влади києворуської ні литовсько-польської, а в наші часи і радянської.

Важливо для розуміння історії Родів Чопів, Баранівських (Барановських) та інших усвідомити роль та історію Овруччини. Загалом цьому питанню вже приділили увагу дослідники М.І.Брицун-Ходак, В.М. Барановський, С.Д. Бондаренко, Л. Залізняк, Ю.М. Кононученко-Чопівський, М. Никончук та ін.. Історія Овруччини, певною мірою, знайшла відображення в праці «Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції, 20-21 квітня 2018 року. / 2-ге видання, доповнене та допрацьоване // за ред. д.ф.н, професора В.Ф. Баранівського – К.: Вид-во ТОВ «НПВ ІНТЕРСЕРВІС», 2019. – 224 с.».

Відомо, що Овруч (Вручій) – стародавнє місто, що вперше згадується в літописах ще до хрещення Русі (у 946 році) під назвами Вручай, Вручий, Овручев. Коли саме був заснований центр древлянської землі невідомо, адже ця місцевість була заселена ще в 5-4 тис. до н. е. У літописі Овруч вперше описується як древлянське місто, яке підкорилося київській владі внаслідок підступних дій Київської княгині Ольги. Відомий український дослідник, письменник Іван Білик в своїй знаменитій книзі «Меч Арея» переконливо обґрунтовує стародавність України-Руси, української нації та водночас і древнього Вручія (Овруча). В книзі опис джерел історії українців Іван Білик розпочинає з 300-х років н.е. Зокрема, використовуючи історичні факти, давні документи та спогади він описує історію та видатну діяльність Київського Великого князя Богдана прозваного сучасниками Гатилом (іноземні сучасники називали його гуном, скіфом, русом). В 440 – і роки н.е. князь Богдан мав першу дружину Русану – дочку князя древлянського Овруцького Воїбора, від неї він мав двох синів: Данка та молодшого Юрія, які за тогочасних історичних обставин, після трагічної смерті батька продовжували його справу [16]. За радянських часів книга-досліження Івана Білика і він сам зазнали переслідувань, але у 1990 рокі він продовжив досліження та доповнив працю важливими аналітичними роздумами та висновками, які ввійшли у видання праці 2006 року [16, с. 340-379]. В сучасних умовах кращі науковці-історики підтверджують та поглиблюють його точку зору.

Овруцький повіт має майже тисячолітню історію. До його складу входили сьогоднішні частини Іванківського та Поліського районів Київської області, Коростенського, Лугинського, Малинського, Народницького, Овруцького та Олевського районів Житомирської області. Саме на території повіту більше ніж в тридцяти селах проживали вихідці із бояр – рицарів Київської Русі (В. Антонович – професор Київського університету – 19 століття).

Визначним феноменом в історії Древлянського князівства та Русі Київської була Овруцька шляхта з її найбільш відомими старовинними родами. Осередком овруцької околичної шляхти була Зауська волость, адміністративним центром якої, починаючи з 1170 р. до ХІХ ст. був Овруцький замок. Заушшя – землі, що за р.Уша (сучасна р. Уж), звідки друга назва зазначеної соціальної верстви – зауська шляхта. Овруцькому замку в межах Зауської волості були підпорядковані середньовічні центри Житомирщини: Іскоростень, Олевськ, Лугини, Малин, Народичі, Чоповичі та ін.

Археологічні джерела свідчать, що зафіксовані люстраціями ХV–XVII ст. шляхетські села виникли ще у древлянські чи києворуські часи у ІХ– ХІІІ ст. – Білка, Васьковичі, Дідковичі, Недашки, Сингаї, Бехи, Мелені, Михайлівка, Чоповичі тощо. Відомий дослідник із Полісся В.І. Тимошенко обґрунтовано пише, що «Перші «шляхетські» села у центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період (XI-XIII). Вже тоді, зокрема, тут існують Недашки, Чоповичі, трохи пізніше – Скурати (Шкурати). Упродовж XIV-XVст. від Норині до Тетерева з’являються десятки нових родових гнізд» [17, с. 55].

В документах ХІV–ХVІІІ ст. згадуються близько 50 родів околичної шляхти, які проживали в родових селах відповідної назви: Баранівські, Бехи, Болсуновські, Васьковські, Верповські, Виговські, Гаєвські, Дідковські, Закусили, Кобилинські, Кончаковські, Костюшковські, Круковські, Левківські, Меленевські, Можарівські, Немержицькі, Недашківські, Пашинські, Пашковські, Сингаївські, Скуратівські, Ходаківські, Чоповські, Шваби, Яблонські та ін.

Значний внесок у вивчення овруцької околичної шляхти зробила Овруцька археологічна експедиція Інституту археології НАНУ на чолі з Андрієм Томашевським. Майже двадцять років, з 1996 по 2014, її співробітники проводили суцільні археологічні обстеження Овруччини з фіксацією за допомогою JPS не лише всіх археологічних пам’яток, але й окремих знахідок. В ході цих багаторічних робіт ретельно досліджувалися родові села-гнізда околичної овруцької шляхти – Левковичі, Можари, Гаєвичі, Білка, Бехи, Кобилин, Шваби, Норинськ, Круки та ін. Цими роботами переконливо доведено києворуський час заснування численних сіл околичної шляхти Овруцької волості. Під час картографування пам’яток виявилося, що села овруцької околичної шляхти розташовані безпосередньо на пізньосередньовічних та києворуських поселеннях. «Археологічні свідчення показують відносну безперервність існування місцевого заселення і його культури… протягом тисячоліття. Зони заселення києворуської і наступної середньовічної Овруцької волості (і повіту) просторово суміщаються і генетично переростають одна в одну» [14, с. 486].

Місцевий житель (с. Барвінки) Дученко Олександр Васильович розповідає, що в цому ж місці проводили рокопки так звані «чорні» археологи, з металошукачами. Знаходили наконечники стріл, а також бронзову сокиру та ін. Все це було продано через ітернет невідомо кому. Так що є ще робота й для археологів Інституту археології НАН України, які погоджуються на таку роботу, але просять фінансування та іншого супроводу такої роботи.

Після спалення Іскоростеня княгинею Ольгою у 945 р., адміністративним центром Деревлянської землі став Овруч (Вручій) [18].

Навесні 2016 р. Археолого-етнологічна експедиція Інституту археології НАНУ та Інституту українознавства МОН обстежувала раніше відкриті Овруцькою експедицією ІА НАНУ на чолі з А. Томашевським стоянки палеоліту та пам’ятки часів Київської Русі поблизу нині існуючих сіл околичної шляхти на Овруччині. Наявність в їхніх межах археологічних матеріалів, перш за все кераміки, від кінця Х ст. до сьогодення – переконливе свідчення безперервного розвитку шляхетських родових гнізд протягом тисячоліття. Люстрації ХV–ХVI ст. фіксують значну частину цих сіл під їхніми сучасними назвами.

Тисячолітню безперервну тяглість розвитку сіл Овруччини наочно демонструють численні сільські кладовища, особливо цвинтарі родових сіл околичної шляхти. Серед києворуських курганів (часом до 2-х метрів висотою) стоять сучасні хрести та невеликі плити з місцевого червоного кварциту, що позначають могили останніх століть [13, с. 481, 482].

На Овруцькому кряжі відомо близько 80 києворуських курганних могильників. Багато з них до сьогодні використовуються місцевими жителями як традиційні місця поховань. Фактично принаймні частина кладовищ Овруччини функціонує як цвинтарі з часів Древлянщини [13].

Заступник Овруцької археологічної експедиції ІА НАНУ Сергій Павленко був присутній під час чистки криниці в с. Прибитки. Спочатку разом з мулом дістали уламки глиняних горщиків ХVІІ–ХVIІІ ст., потім – давніших пізньосередньовічних, і, нарешті, на дні криниці виявилися черепки характерного києворуського посуду ХІ–ХІІІ ст.. Отже, археологічні матеріали зафіксували функціонування криниці с. Прибитки протягом тисячоліття [11].

Наведені археологічні та історичні факти дають підстави стверджувати про безперервність етнокультурного розвитку в межах Овруцької та Зауської волостей єдиного автохтонного етнокультурного організму, принаймні з другої половини Х ст. та до нашого часу (Рис. 5). Осаджені київськими князями в Заушші руські бояри та дружинники з підлеглими землеробами в пізньому середньовіччі трансформувалися в овруцьку околичну шляхту з залежними селянами. Середньовічний етнонім автохтонів Заушшя, як і всіх інших корінних мешканців України, «русин», «руський» в модерні часи трансформувався в сучасний – «українці» [ 11].

Як зазначалося, зміна етноніма народом в ході історії є швидше нормою, ніж винятком, в етнічній історії Європи. Волохи, ляхи, московіти середньовіччя в модерні часи відомі під іншими іменами (етнонімами) – румуни, поляки, росіяни відповідно. Один народ в різні історичні періоди свого буття часто фігурує під різними іменами. Саме так сталося з українцями, які, зародившись у ранньому середньовіччі у вигляді кількох споріднених племен, що спілкувалися близькими діалектами, в часи Київської Русі об’єдналися під спільним етнонімом «русини», «руські», який у ХІХ ст. змінився на сучасний етнонім «українці» (Рис. 6).

Переконливо засвідчена археологічними матеріалами тяглість етнокультурного розвитку на етнічних землях українського народу, зокрема на Овруччині, свідчить, що їх мешканці Х–ХІІІ ст. представляли український етнос на середньовічному етапі культурно-історичного розвитку. Мешканці києворуських Києва, Переяслава, Львова, Луцька, Вручія були українцями тією ж мірою, як тогочасні жителі Лондона, Парижа, Гнезно були англійцями, французами, поляками відповідно. Це були українці, англійці, французи, поляки на їх середньовічному етапі розвитку, які поступово з часом трансформувалися у відомі нам етноси сучасної Європи з їхніми своєрідними мовами та етнокультурами [13].

Овруччина сьогодні

16 червня 2019 року в Овручі відбувся Перший Овруцький фестиваль автентичної культури української шляхти!

16 червня 2019 року мешканці Гошівського старостинського округу Овруцької громади святкували День села. Саме в цей день з’їхалися до свого рідного куточка люди, які тут народилися, виросли, відчули материнську ласку та турботу, отримали батьківську пораду, люди, які шановують історію рідного краю та відроджують його традиції.

До Гошова та Овруча в день цього свята завітали почесні гості з Києва, Житомира, а також керівництво громади та району. Свято розпочалось із молебню біля пам’ятника землякам, які стали жертвами політичних репресій та загиблим у війнах і військових конфліктах.

Під час урочистої частини із теплими словами до своїх односельців звернувся Гошівський староста Юрій Барановський, який побажав старостинському округу розквіту, а його мешканцям – міцного здоров’я та добробуту. При цьому наголосив, що такі свята дають людям надію на краще майбутнє.

Вітальне слово мали міський голова Овруча Іван Коруд та народний депутат України Володимир Арешонков, які привітали всіх присутніх з нагоди свята та відзначили нагородами учасників АТО, старожилів села та його наймолодшого мешканця, іменинників, а також сім’ї, які святкують річницю весілля та вчителів, які знаходяться на заслуженому відпочинку. Вісім випускників Гошівського закладу освіти в цей день отримали свідоцтва про закінчення базової середньої освіти. Під час свята відбувся перший Овруцький фестиваль автентичної культури української шляхти, ініціатором, якого став виходець з Гошова, перший віце-президент громадської організації «Земляцтво Житомирян» Віктор Барановський. На фестиваль були запрошені представники відомих шляхетських родів – Невмержицьких, Левковських, Барановських, Виговських, Стоцьких, Швабів, Кончаковських, Кобилинських, Дідковських та інших. Під час фестивалю присутні мали змогу долучитись до самобутніх шляхетних традицій, насолодитися українським народним співом у виконанні більш ніж двадцяти колективів із різних куточків Житомирської області.

На завершення загального огляду історії древлян, Овруччини та роду Баранівських (Барановських) зазначимо, що далі їх історія була була тісно пов’язана з історією Київської Русі (X-XIII т..). Від часів Ярослава Мудрого (1016–1054) Древлянська земля входила до складу Київського князівства.

З підкоренням Києва литовським князем Гедиміном (1324 рік) (є доказ –Ольгердом у 1362 році) значна частина Руського князівства з древлянськими землями входить до Великого князівства литовського (Русько-Литовського князівства, XIV- XVI ст..), потім – Речі Посполитої (XVI-XVIII ст.) та Російської імперії (кінець XVIIІ – поч.. XX ст.) .

Література:

1. Ентоні Д. Сміт, Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка / Сміт Ентоні // Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 312 с.
2. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / М.І. Михальченко. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – 488 с.
3. Русанова І.П. Археологические памятники второй половины І тысячелетия н.э. на территории древлян // Советская археология. – 1958. – № 4. – С. 35.
4. Шахматов А.А. Очерк древнейшего периода истории русского язика.– Петроград, 1915.
5. Пархоменко В.А. У истоков русской государственности – Л., 1924.
6. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 61.
7. Антонович В. Древности Юго-Западного края. Раскопки в стране древлян. – Спб, 1893.
8. Ярослав Пастернак РАННІ СЛОВ’ЯНИ В ІСТОРИЧНИХ, АРХЕОЛОГІЧНИХ ТА ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ : НАЙСТАРІШ І ВІДОМОСТІ ПРО CJIOB’ЯH. О.Б. Бубенок АНТИ: СЛОВ’ЯНИ ЧИ ІРАНЦІ? Східний світ № 2, 2005.
9. Звіздецький Б. А. Про кордони Древлянської землі.
10. Тайна Древлянского княжества | ХайВей h.ua/story/23005/; Tag Archives: древляни – древляни | Овруч, сторінки історії www.ovruch.info/tag/drevlyany/ та ін.
11. В.Д.Баран Давні слов’яни. – К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
12. Б.А. Рибаков (Цит. по В.Д.Баран. Давні слов’яни. – К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 стор.)
13. Леонід Залізняк. Києворуське коріння автохтонного населення Овруччини (За результатами роботи Овруцької експедиції 2016 року)
14. Томашевський А. П. Середньовічна Овруцька волость і феномен Овруцької околичної шляхти // Наукові записки з української історії. – Bип. 20. – К., 2008. – С. 466– 488.
15. Антонович В.Б. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-западной России // Архив Юго-Западной России. – Ч. 4. – Т. 1. – К., 1867. – 460 с.
16. Іван Білик. Меч Арея. – К..: А.С.К., 2006. – 384 с.
17. Тимошенко В.І. Малинщина. Нариси історії. Т.1 / В.І. Тимошенко. – Житомир: Вид. О.О. Євгенок, 2018. – 184 с.
18. Деревляни — Вікіпедія https://uk.wikipedia.org /wiki /Деревляни; Древлянь: древляни та їхнє князівство, історія древлян – ПОЛІССЯ … www.polissya.eu /2009/…/drevlyany-drevlyane-knyaz-mal.ht…

---